Fri, 23 Nov 2007 19:50:53 GMT

Я втомився це тримати в собі. Такого великого я ще ніколи не мав… Його сила і вплив на мене досягають катастрофічної межі. Думаєте, що це щось матеріальне?.. Ні! Це відчай!
Не знаю, з яких слів почати, але скажу одне – це проблема з моїми батьками. Ситуація в моєму домі виходить за всі найширші рамки нормальності. Хочеться плакати, проклинати чи благати, бо я не знаю, що робити з цим. Знаю, що проблеми в сім’ї бувають різні, але в даному випадку для мене все загострюється тим, що я дуже чутлива натура і маю величезне відчуття обов’язку перед матір’ю, яка в мене вклала за ці 22 роки всю душу.
Суть проблеми полягає в тому, що мій батько близько двох років назад переніс мікроінсульт. Після цього він перестав пити, але його характер почав змінюватися в гіршу сторону. Почали посилюватися негативні риси, притаманні йому ще з молодості – назойливість, контроль над усима, вигадливість (властивість розглядати речі у вигідному лише для себе світлі) та почала з’являтись агресія, яка посилюється, коли він себе погано почуває чи якщо виникають певні негаразди в матеріальному плані. А цих негараздів безліч. Ми живемо бідно. Не тому, що не маємо рук чи ніг, а того, що батько ніколи не міг заробити достатньо коштів і утримати їх, примножити. Він змінював роботу одну за однією для того, що полегшити собі життя, а не для того, щоб покращити наш матеріальний стан. Більше половини свого зрілого часу часу він був безробітним. Весь цей час ми жили за рахунок бабусі та мами, які окрім всього доглядали 12 років за моєю сестричкою – інвалідом дитинства, яка в 3 місяці перехворіла менінгітом, в результаті чого отримала ДЦП (дитячий церебральний параліч). За час батькової інвалідності і взагалі 80% доходів були зі сторони мами, яка взялась доглядати сусідську бабу (чого так грубо кажу, бо в баби страшне, який тяжкий характер). А здоров’я у матері – нікудишнє. Стенокардія, мігрені, хронічне невисипання, проблеми з суглобами та ін.
Найстрашніше почалося тоді, коли батько переступив через всі можливі правила і вдарив маму. Вона довго мовчала. Це траплялось періодично – раз в два-три тижні. Але при цьому в ній накипало…
Я питав батька:
-За що?
Відповідь банально проста:
- Вона заслужила.
- А яке ти маєш правило вирішувати хто заслужив?
-Вона мене обзиває.
- Як?
- Дурнем, дебілом…
При цьому він наскільки впевнений в своїй правоті, що навіть і не допускає думки, що щось робить не так.
А мати? Вона дійсно імпульсивна, вірить у справедливість і проти подвійних стандартів. Вона е бігає перед ним на задніх лапках і говорить правду. Але навіть проста банальна фраза незгоди з батьком призводить до спалаху його агресії. Та з відчаю можна сказати і далеко не лагідне слово…
Приїжджаючи додому з навчання я теж частенько вношу знервованість у їхні відносини. Хоча перед цим кожен з них мене чекає як «сонечко» (по їхнім словам), та навіть через декілька хвилин починається якась конфліктна ситуація.
Та все це можна було пережити якби не оте… Саме страшне. Коли втрачаєш розуміння з найближчою людиною, а вона втрачає смисл життя… Мабуть останній, який у неї був – мене. Святе місце пустим не буває. Його займає щось інше. Але чомусь цим іншим в нашому світі стає алкоголь, тютюнові вироби. Я не помилився – моя мати почала курити, а іноді і випивати нишком. Конспіратор з неї поганий. Тому навіть після 20 капель впізнаю що і скільки випито. Вона страшенно ображається, коли я їй це говорю. Язиком, який заплітається вона мені каже – «Я не пила».
Болить не тільки тому, що так трапляється, а й тому, що близько 10 повних років ми з нею страждали і боролися проти батькового алкоголізму. Болить, бо лише через її зусилля і волю він не скотився в яму, а зупинився (хоч і за допомогою випадкових обставин). Болить, бо вона кормить нашу сім’ю. Болить, бо вона завжди віддавала і віддає останнє і найсмачніше мені та батькові, а він коли після 4 місяців затриманої зарплати отримав гроші, сказав: «Це буде мені на лікарню». А їй лікування не треба?.. Чого так? Чого він може лягати спати о 18-00 і прокидатися о 7-00, а вона повинна спати лише по 4-6 годин? При цьому опікуючи невелике, але хазяйство, сусідську бабу, топлячи грубу вдома, готуючи їсти, але отримуючи від нього за це не подяку, а «Ти - ледащо!», або «Ти - не хазяйка! Іди подивись як люди роблять.».
Розлучення? Вона його не хоче. Бо навіть наш дім не приватизований. Наш дім, котрий будували вони вдвох за бабусині кошти. А ділитись треба буде порівно. Але навіть не в цьому справа. Мама боїться невідомості в майбутньому. Тут я відчуваю свою вину, що не стою міцно на своїх ногах і не можу матеріально їм допомогти навіть з цим.
Як це зупинити? Як з цим жити? Чому в мене болить від цього в грудях і хочеться плакати. Чому це загострюється тоді, коли в мене найвідповідальніший момент в житті і найбільше навантаження? Не знаю, чи хтось дочитає до кінця це повідомлення, але мені стало трішки легше. Я не покорюся цим проблемам. Але і не знаю, як буду жити з відчуттям, що не допоміг своїм мамі, коли вона конче цього потребувала.

Fri, 20 Apr 2007 09:50:31 GMT

Решил написать про зло и добро. Перенесёмся в заоблачный мир программирования... в роли зла будет выступать лень, а в роли добра диздоки и туду (to do - что надо сделать). Так вот, зло вечно мешает! Если оно и позволяет начать что-то делать, то требует чтобы работа начиналась сразу же, без предварительных рассчётов, описаний и прочего очень нужного при создании маломальски серьёзного проекта! Но вот когда ты заходишь в тупик, и не можешь за что-то взяться несколько дней подряд, на помощь приходит супер список ТуДу! О как хорошо смотреть в to do list и знать что надо делать и в какой последовательности.

А как же ещё бороться с отсутствием творческого настроя, или как модно сейчас говорить - креатива. Считаю, что только строгой организацией труда.

Thu, 19 Apr 2007 07:03:59 GMT

Вот прошёл праздник - надо возвращатся к труду. Лишь Emotionrays знает над чем я работаю ;)

Когда я впервые услышал о предложении делать это - немного удивился. Неужели я наконец-то буду делать то, что мне нравиться! Целую неделю, даже дольше вынашивал мысли, заносил в Word, на бумагу, перечёркивал, писал заново. Как-то начал криэйтить и дело пошло. Как же я был удивлён, когда после очередной компиляции увидел то, что ожидал! Сомнения от том, что может не получиться, которые посещали мою голову, почти развеяны... На руках сборка которой, хоть с трудом, но уже можно пользоваться :)

В этом деле для успеха очень важно то, что бы продукт был полезен самим создателям, тогда они в него вкладывают особо много сил и инновационных идей, оттачивая процес использования к граням идеала. Вот и я рассчитываю получить то, чем буду ежедневно пользоваться, а привыкнув и не буду замечать... Всё! Хватит трепаться - буду работать!

Wed, 18 Apr 2007 11:52:44 GMT

Судя по дате, у меня сегодня День рождения. Вот и начну записывать свою жизнь в журнале, в день когда исполнилось полных 22 года. Много это или мало?.. Задаю себе такой вопрос, но при этом затрудняюсь дать ответ. Много. Ведь беззаботное детство и первая юность пролетели мимо, оставив лишь яркие и не очень воспоминания, по статистике это примерно треть жизни. Мало. Ведь впереди ещё десятки лет (надеюсь на это :) ) и можно увидеть весь мир, найти настоящую любовь и вырастить прелестных детишек...
Вот такие мысли наполняют мою голову сегодня... Но вообще-то постараюсь откинуть философию и пойду погулять. Думаю, что "Каникулы мистера Бина" здорово поднимут немного приупавшее настроение.

Записки программиста-оптимиста